Answers      Contact      Login

Проповідь владики Діонісія у 29-тю річницю Незалежності України

Я не знаю як Ви сприймаєте слово Боже, яке проголошується на кожній Літургії? Для мене воно завжди живе і кожного разу по-новому актуальне. Саме сьогодні ми слухали читання з 9-ої глави листа Апостола Павла до Коринтян, коли Апостол захищає власне право на свободу, запитуючи себе: «Xіба я не вільний?…  Хіба я не Апостол?…, хіба я не маю право?… (Пор 1Кор 9, 1-6).

Тож це питання Апостола Павла сьогодні для нас дуже живе і актуальне. Чи також і ми не можемо сказати: Хіба ми не народ?  Хіба ми не маємо права на свободу? Хіба ми не маємо права мати свою державу? Безперечно маємо! Жодний народ, aні будь-який тиран не може цього права нам забрати. Свобода – це Божий дар! І наш дар для іншої людини. Свобода, це природне право людини, це право народів!

В Євангелії від Матея ми слухали притчу прощення. Притча про царя, що прощає великий борг для свого слуги, 10 тисяч талантів, на сьогоднішню валюту  приблизно 100 мільйонів Євро. Цар прощає довг, а що стається у другій картині? Слуга, якому прощено величезний борг,  не хоче простити малий борг для свого друга, приблизно сто днів праці робітника. Він свого друга «схопив і почав душити», не помогло його прохання: «Потерпи мені, я тобі зверну». І він кидає свого боржника у темницю. І знову картина царя  з першим слугою, яке завершується суворою карою. Притча завершується таким вироком: «Слуго лукавий! Я простив тобі весь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я змилосердився над тобою? І,  розгнівавшись, його пан передав його катам, аж поки не поверне всього боргу. Отак і мій Отець небесний буде чинити Вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого».

Апостол Павло говорить про свободу і вимагає цього права, а з Євангелія випливає необхідність прощення. В попередній сцені цього Євангелія Апостол Петро питається Ісуса скільки разів має прощати. Чи маю до сімох разів прощати? Ісус відповідає: «Не кажу тобі: до сімох разів, але  - до сімдесяти раз по сім» (Мт 18,21-22), а щоб це пояснити говорить цю притчу, яку ми слухали.

На іншому місці Ісус просить навіть любити і молитися за своїх ворогів: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця Вашого, що на небі… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?.. Хіба не те саме погани роблять?». Тож, завершує своє повчання Христос: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний є досконалий (пор. Мт 5, 43-48).

А як можливо прощати і любити своїх ворогів коли йде війна в захисті незалежності? Як любити тих, шо посягають на право незалежності України? Як ми реагуємо на всі ці події? Нема де правди крити, інколи в наших жилах аж кров кипить, в нашому серці горить ненависть, готовність мстити, а в наших думках і словах палає бажання смерті для тирана нашого народу.

Та насувається питання чи християнин може бажати смерті для тирана? Слід відповісти, що християнин може бажати тільки життя, незважаючи на те, чи йдеться про товариша, чи про ворога. Тому в такій військово-складній ситуації, як наша, дуже легко забути, що ми є учні Ісуса Христа.

І нам треба молитися за ворогів і за тирана… І це зробив наш священик, блаженний Омелян Ковч, який умер у гітлерівському концтаборі у Майданеку. Ось його слова в листі до родини: «Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов… Хай Бог помилує їх».

Проте, маємо право захищати свою незалежність. Не тільки право, але й обов’язок, не з ненависті до ворога, але з любові до свого народу. Якщо хтось хоче мене вбити, я можу себе не захищати, як зробив сам Ісус Христос. Так поступили наші мученики Борис і Гліб. Проте коли хтось хоче вбити мого брата, я не можу бути байдужим, я зобов’язаний його захистити, навіть завдаючи смерть нападникові. Це роблю не з ненависті, а з любові до мого брата, і це найвищий жест любові.  Ісус Христос, прощаючись зі своїми учнями, сказав: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо 15.13).

Кров, що проливається за свободу і незалежність України – це також наша кров, це  моя кров… Єврейський філософ Ємануїл Левінáс (+1995), якого твори є перекладені на українську мову (В-во «Дух і літера»), пише  таке:  «Минуле іншого і до певної міри історія людства, в якій я ніколи не брав участі, в якій я ніколи не був присутнім, є моїм минулим…. а його майбутнє «ніби воно наспіло вже в мені». (Левінас, Між нами… ст.. 132).  Бо людина не є ізольованим єством. Людина є єством суспільним, і хоч не хоч, позитивно чи негативно, ти береш у ньому якусь участь.

Коли я користуюся даром свободи, то цим самим я маю обов’язок шанувати дар свободи іншого. Право на свободу не означає закриття у собі, у своєму самолюбстві, у своїй національності. Право на свободу іде у парі зі спілкуванням з іншими народами, обміном і діленням багатством природи, культурними здобутками, талантами своїх синів і дочок. Закритий народ ніколи не зможе бути по правді щасливий. Залізні заслони, берлінські, чи будь-які інші мури, не роблять народи щасливими.

А прощати завжди потрібно! Особа, що не здатна простити отруює своє серце отрутою гніву. Кривда чи образа вчинена нам, завдає нам певну духовну травму, глибоку рану. А не простити отриманої кривди, часто її згадувати, розбуджувати в собі почуття обурення і ненависті, відживляє рану й не дає їй можливості загоїтися та зняти відчуття болю. Непрощення провин ближньому створює у серці покривдженого невидиму стіну, між ним і ближнім, між ним і Богом. І не дає Богові можливості оздоровити зранене серце олією Його любові і милосердя. Передусім, без прощення не зможемо брати участі у Божому Царстві. Треба простити, все спалити, що буде перешкодою до сопричастя любові зі всіма святими.

Сьогодні Христос промовляв до нас в притчі про Царство Небесне, яке подібне на царя, що хотів звести рахунки зі слугами своїми. Господь простив слузі і такого самого очікує від слуги, і від нас. І саме у молитві за ворогів, Ісус Христос виявляє себе і дає зрозуміти нам, хто є справді християнином, а хто не є; в кого є справжня християнська культура, а в кого ні. Таж ми молимося щодня: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо довжникам нашим». Немає жодного виправдання тому, хто не здатний простити. Навіть провідники Церков не можуть себе виправдати, коли не хочуть простягнути своєї руки до своїх «ворогів». Якщо ми не здатні простягнути руки братові, то ми не християни, хоч би якими титулами ми себе звали, і якими лахміттями себе б не покривали.

Бог того, що молиться за ворогів раніше вислухає аніж тих, що моляться за свої інтереси. Така молитва, що є в  гармонії з молитвою Ісуса Христа може горе перенести, а навіть змінити серце ворога, який може дійти до розуміння того, що не варто на інші народи нападати. Хто молиться за ворогів, він цією молитвою стає кращим  і мир Божий опановує його серце.  Почуття ненависті і помсти  вливає у серце  людини отруту, темряву і неспокій, а тим самим людина себе психічно мордує. Негативні почуття нам самим приносять шкоду.

Прощати і молитись за ворогів не означає залишати боротьбу за справедливість, за незалежність, за соборність, навіть коштом нашого життя.  Це право людини! Це Божий дар! Ніхто не має права його відбирати. І сам Христос вів безперервну боротьбу проти диявола і проти лукавства, проти фарисейства і брехні. За те постраждав і засудили його на смерть. До кінця життя прощав і молився за своїх ворогів. І прийшло воскресіння. Ми кажемо, що через терня, ідемо до зірок.

Тому кров, що проливається в Україні, є також нашою кров’ю. Перед цими героями, що віддали своє життя, ми схиляємо голову. Вони герої, які подарували нам дар свого життя! Ми сьогодні їх споминаємо, і дякуємо за їхній безмежний дар для нас і для України.

+ Діонісій

Рим, 22 серпня 2020