Answers      Contact      Login

Esarcato Apostolico Esarcato Apostolico Esarcato Apostolico per i fedeli cattolici ucraini di rito bizantino residenti in Italia.

«Для священників і вірних я намагаюся бути батьком, братом і другом», — владика Діонісій Ляхович у інтерв’ю

Про шлях до єпископського служіння і власні життєві цінності та пріоритети, про намагання згуртувати священників в одну родину і розбудову Української Греко-Католицької Церкви в Італії «тихими будівничими» владика Діонісій Ляхович розповів у інтерв’ю для фільму «Церква в еміграції: Італія» (прем’єра фільму очікується навесні 2021 року). Нижче подаємо текстову версію розмови із тоді ще апостольським візитатором (інтерв’ю було записане 26 листопада 2018 року), а нині першим екзархом для вірних УГКЦ в Італії.

Владико Діонісію, розкажіть, будь ласка, про Ваш шлях до єпископського служіння в Італії.

Перш за все, я є монах і священник. Моя дорога до монашества і Священства не була легкою, була важкою. Я переходив через велику кризу, яка однак дала мені шанс роздумати над власним покликанням і, зрештою, повноцінно віддатися на службу Господеві. Отже, я зробив такий перехід від кризи до повної посвяти. Можу сказати відверто, що я себе абсолютно посвятив для служби Богові і завжди був готовий на все, що подавало мені життя.

Коли мене висвячували на священника, потім єпископа, моєю єдиною молитвою було змогти дати провадити себе Святим Духом. Нічого іншого я не просив. Просив лише, щоб я міг прийняти все. Думаю, в цьому я був послідовний і, пішовши на всі виклики, які ставило переді мною життя, я ніколи не сказав: «Ні».

Із першим таким викликом, великим викликом, я зустрівся тоді, коли Україна стала незалежною. Місяць після проголошення незалежності настоятелі покликали мене на служіння в Україну. Я поїхав одразу, не гаючись. Відповів, що, якщо така воля Божа — я йду. Я пішов. Це були дуже важкі часи: монастирі були розбиті, була зима, не було, чим зігрітись. Ми багато з моїм другом, отцем Тарасом, натерпілися. Але на це ми були послані. І тому я від самого початку свого служіння, особливо тоді, коли я поїхав в Україну, я відчував себе місіонером, тобто посланим на служіння.

«Я між вами як той, що служить», — гасло владики Діонісія.

Я також від самого початку мав таке поняття, такий євангельський девіз: «Я між вами як той, що служить». Я не прийшов шукати якоїсь слави, влади чи будь-чого іншого, але тільки — щоб послужити. «Я між вами як той, що служить». Тому, коли я приїхав в Україну, я приїхав саме з цим почуттям, — послужити. Це почуття є зі мною по сьогодні.

Опісля мене вибрали протоархимадритом василіян, тому я поїхав до Риму, після чого знову повертався в Україну, де мене покликали бути ректором. Щоправда, довго я там не був, адже Блаженніший Любомир Гузар покликав на єпископство.

Спочатку мене призначили до Києва. Там я опікувався емігрантами по цілому світі, де не було наших структур, крім Італії, Іспанії і Ірландії. Після цього мене призначили Апостольським візитатором на Італію і на Іспанію. І так я почав виконувати тут моє служіння.

«Найперше, що я хотів тут зробити, — це створити між священниками родину», — владика Діонісій Ляхович.

Найперше, що я хотів тут зробити, — це створити між священниками родину, койнонію, сопричастя. Для того, щоб ми могли співпрацювати, щоб ми могли бути радісними, щоб ми могли працювати над будовою Царства Небесного. Ця праця триває й по сьогодні.

Однак вже тепер бачимо великий поступ у цій справі, адже, гадаю, наша спільнота священнича тут, в Італії, вже творить родину. Ми тепер більше співпрацюємо, стараємося робити те, що ми можемо. Власне, ті спільноти, які є сьогодні в Італії, розвинулись завдяки праці, зокрема, наших священників.

Творення Церкви означає утворення сопричастя любові, доброти, співпраці. Над цим працюємо. Ця праця ще не завершена, вона мусить продовжуватися, бо ще не все нам вдається. Адже ми є люди і тому не все можемо робити досконало. Однак цей процес рухається вперед, творячи Церкву, перш за все, між священниками, — спільноту любові, родини, сім’ї, радості, навіть гумору.

«Я почуваю себе між людьми, як емігрант між емігрантами», — владика Діонісій Ляхович.

Друга річ — моє ставлення до людей. Перш за все, я стараюся проповідувати Євангелію, не так катехизацію, як євангельський спосіб життя. Намагаюся голосити Євангеліє під час проповідей і стараюся, щоб сама Літургія була молитвою, зустріччю людини з Богом. Стараюся, щоб людина, яка прийшла до храму, змогла відкрити себе перед Богом і виявити те, чим вона живе, нічого не ховаючи перед Богом. Зустрітися з Богом є необхідно, і краще зустрічатися з Ним вже тепер, під час життя, щоб потім ця зустріч була дійсно зустріччю «Маран ата» («Прийди, Господи Ісусе!»).

Я також завжди почуваю себе між людьми, як емігрант між емігрантами. Бо я також є емігрант. Я походжу з далекої еміграції, що виїхала до Бразилії. І так я вже 27 років «товчуся» по світі. В 1991 році я виїхав з Бразилії до України, і по нині залишаюся емігрантом. Тому те все, що емігрантське життя подає, я дуже добре розумію: ти завжди є меншиною з усіма її наслідками, ти не є над усіма. Я розумію наших емігрантів. Я стараюся допомогти їм, супроводжувати їх, підтримувати їх, і, особливо тепер, слухати їх. Бо кожне емігрантське життя має великі болі, і емігрант інколи не має з ким поговорити, не має когось, хто б його послухав, тому я стараюся бодай вислухати. Навіть у Сповіді. Я не даю багато порад під час Сповіді, стараюся більше слухати. Щойно тоді, коли я вислухав, можу дати якусь пораду.

«Нам потрібно йти назустріч», — владика Діонісій Ляхович.

Я вважаю, що нам потрібно йти назустріч. Я завжди старався йти на зустріч нашим людям. Не моралізувати, але провадити їх, перш за все.

Для священників і вірних я стараюся бути батьком, так, як цього вимагає Іван Павло ІІ в адгортації «Пастир стада»: «Єпископ має бути батьком, має бути братом, має бути другом». Тому зі священниками моє становище є батька, брата, друга. Ми йдемо разом, ми є братами, ми є друзями, ми маємо того самого Батька, що є на небі, і тому, співпрацюючи, крокуємо разом — не для себе, але для будови Божого Царства.

Так само і для вірних намагаюся бути батьком, бути братом. Я не повинен боятися їх, а вони не повинні боятися мене. Подібно і священники не повинні боятися мене, і я також не повинен боятися священиків.

Я є василіянин. А святий Василій казав: «Будь слабкий зі слабкими і будь сильний зі сильними». Тому, якщо хтось хоче бути сильним зі мною, я також стараюся бути сильним з ним, а як хтось хоче бути слабким зі мною, я намагаюся бути слабким із ним. Я стараюся відчувати проблеми тієї чи іншої людини, співчувати їй.

Ось таким є більш-менш моє служіння — бути, перш за все, батьком, бути братом, бути другом для всіх: священників і людей. І йти назустріч.

Якою Ви побачили УГКЦ в Італії у 2009 році, коли прийшли сюди на служіння як єпископ? Якими були Ваші перші архиєрейські кроки?

Перш за все, коли я сюди приїхав у 2009 року, щоб почати душпастирську працю, тут було вже сформовано багато спільнот. Думаю, що їх налічувалось близько 75-ти. Отож, я вступив на працю, яку переді мною чинили інші. Апостольським візитатором тоді був владика Гліб Лончина, я лише продовжив його працю.

В той час я старався, найперше, працювати зі священниками. Ми робили збори, де були обговорення. Спершу, можливо, було більше критики, як співпраці, але поступово та праця з священниками принесла свої плоди.

Я також старався відвідувати спільноти. Майже кожної неділі я відвідував різні спільноти. Так поволі спільноти зростали чисельно. Разом з тим, зростало також і відчуття спільноти.

Чим, на Вашу думку, владико, душпастирство в Україні відрізняється від душпастирства в Італії?

Я не маю досвіду душпастирської праці в Україні. Я лише на чиєсь запрошення відвідував деякі громади, наприклад, на свято чи празник. В Україні я займався, переважно, студіями. Я був викладачем, викладав постійно. Був виховником-викладачем, ректором-директором студій. Тому в Україні я маю більше навчальної практики, аніж душпастирської.

Я навіть боявся в Україні давати шлюб чи хрестити. Я нікого не хрестив в Україні, бо боявся щось не так зробити. Адже потім, знаєте, можуть бути різні коментарі.

Я тільки один раз давав шлюб в Україні, і, на жаль, з голови молодої упав вінець. То страшне було. Спочатку була така гарна атмосфера, всі раділи, веселились. А як тільки упав віночок на землю, все стало немовби льодом полите. Я не міг більше розвеселити, якось піднести на дусі повну церкву гостей. Я казав, що то весілля буде дуже гране, що воно буде дуже щасливе, але нічого не допомогло. Потім я пішов до кухні, і там також всі були сумні.

Але що сталося! 10 років після цього (я вже й забув за те весілля) приходять до мене ті молоді. Батько, мати, кілька діточок, і вони кажуть мені: «Ми зростаємо в любові з дня на день. Наше спільне життя є дуже гарним, маємо гарних діточок. Бог нас благословить». Тому бачите, що не від віночка залежить подружнє щастя.

Отже, тому що в Україні я більше займався школою, ніж душпастирським життям, я не можу порівняти душпастирське життя тут, в Італії, із душпастирським життям в Україні.

Владико Діонісію, які цінності, на Вашу думку, закладені в основі української діаспори в Італії?

Найперше, люди приїхали сюди заробити хліб. Ми виїхали з тієї країни, що може нагодувати цілу Європу, і приїхали заробити хліб тут, серед каменів, у горах.

Але в цьому віднаходимо також великий шанс для наших людей. Перш за все, наші емігранти навчилися різних мов (чого не могли здобути в Україні), — знають німецьку, французьку, англійську, італійську, іспанську, португальську та інші мови. Стали багатокультурними.

Крім того, еміграція є також даром. Наші емігранти є даром для Італії. Італійські єпископи визнають те, що наші емігранти прийшли сюди, щоб послужити для старших, для дітей, що вони принесли віру.

«Тепер маємо нагоду навчитися бути католиками», — владика Діонісій Ляхович

Це є шанс також для Церкви. Я не раз повторював, що ми тепер маємо нагоду навчитися бути католиками. Бути католиками — це не тільки бути латинниками; бути католиками означає прийняти інших, що не є латинниками. І тому — це велика школа. Саме тому емігранти є даром для Церкви в Італії.

Отож, закордоном ми можемо багато здобути, багато побачити, багато навчитися і принести це все в Україну. Україна тим збагачується, що емігранти, повертаючись, приносять із собою також те, що здобули на чужині.

А чому свою книгу про УГКЦ в Італії Ви назвали «Тихі будівничі»?

Я переконаний, що присутність нашої Церкви в Італії — це не тільки праця наших спільнот, це не тільки праця священників, це — праця, особливо, жінок. Бо це ініціатива жінок — кликати священників, просити в єпископа священників, щоб прийшли і послужили. Ці всі спільноти — це праця також жінок. Тому я їх називаю тихими будівничими. Про них не говориться майже; говориться про священника, який заснував громаду, про єпископа, що був, але про тих жінок не говориться. Саме тому вони є тихими будівничими, тими цеголками, яких не видно, але які є основою будови.

Джерело: news.ugcc.ua

За матеріалами о. Тараса Жеплінського і Миколи Мудрика